Чорнобиль зробив її калікою, а вона стала восьмикратним паралімпійським чемпіоном

Чорнобиль зробив її калікою, а вона стала восьмикратним паралімпійським чемпіоном

17:10 Лютий 10, 2020

Спорт 9490 10 хвилин

Magyar

Оксана Бондарчук народилася через три роки після чорнобильської ядерної катастрофи на Західній Україні. Через вплив радіації дівчинка мала серйозні фізичні вади. У неї майже не було таких частин тіла, які б відповідали опису в книзі з анатомії.

До 7-ми років вона жила у дитячому будинку, поки її не вдочерила одинока вчителька зі США. І Оксана стала однією з найуспішніших параспортсменів своєї країни. Наразі вона є власницею 8-ми медалей, здобутих на двох літніх та двох зимових олімпіадах. Сподівається, що цього року в Токіо їй удасться поповнити колекцію.

Оксана Бондарчук народилася 19 червня 1989 року в Хмельницьку, який за 400 кілометрів від міста Прип’ять, де 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції, спричинивши одну з найстрашніших ядерних катастроф усіх часів.

Про події техногенної катастрофи у 2019 році було знято серіал, який показує події з такою детальною точністю, що його можна було б назвати  документальним. Проте досить рідко маємо можливість зіткнутись  із живим прикладом наслідків страшної події – з людиною, яка народилась через три роки після трагедії.

Маленька Оксана народилась із такою кількістю деформацій та тілесних розладів, що це важко навіть описати: із шістьма пальцями на ногах, п’ять пальців на руках зрослися, а великого не було взагалі. Ще була колінна гемімелія: суглоб гнувся і не тримав ногу. На правій руці немає біцепса, відсутні деякі органи. У дівчини одна нирка, а на зубах немає емалі.

У довгому інтерв’ю BBC Оксана розповіла: коли приїхала до Америки, з’ясувала причину усіх своїх розладів. Так, наприклад, єдине, що може зруйнувати зубну емаль до народження, — це радіація. Хмельницький знаходиться неподалік від місця аварії  – усього за 400 км у південнозахідному напрямку, де рівень радіації перевищував допустимі норми упродовж років після вибуху. Оксану відвезли до інтернату, про який у неї спогадів небагато: лише соняшники, сливове дерево та голод.

«Мої спогади — різні. Теплі й не дуже. Пам’ятаю соняшникові поля. Може, я тоді була дуже маленькою, але вони здавалися величезними. А ще було сливове дерево. Ми недоїдали, тому крали сливи й збирали насіння із соняшників. Щоразу, як бачу соняхи, пробуджуються спогади. Те, що пишуть про східноєвропейські дитячі будинки, – загалом правда. Добре пам’ятаю різкий біль у животі від постійного голоду», – пише дівчина.

Неподалік інтернату також була електростанція, яка часто виходила з ладу. Щоразу, коли радіоактивний фон підвищувався, приїздив поліцейський і наказував зачиняти вікна, двері та не виходити на вулицю – так, ніби це могло якось допомогти.

Коли Оксані було п’ять, її «наосліп» – знаючи про її хворобу –  вдочерила одинока американська вчителька. «Директор дитбудинку викликав мене до свого кабінету і сказав: «Я хочу показати тобі одне фото. Це – твоя майбутня мама». Тільки через два роки дівчинка змогла вперше зустріти свою названу матір Гай Мастерс. Названа мати Оксани Мастерс викладала в університеті у Буффало, штат Нью-Йорк. Вона знала, що ліву ногу її доньки доведеться ампутувати. Незабаром після переїзду до США дівчинці зробили операцію. У 2001 році жінка отримала нову посаду, і родина переїхала з Буффало до Луїсвілля, штат Кентуккі. Рік потому Оксані ампутували другу ногу вище коліна. Незабаром після цього, у 2002-му, коли їй виповнилось 13 років, дівчина почала активно займатись спортом.

На цьому «страхіття» й закінчилися, адже Оксана знайшла себе у веслуванні – це саме той вид спорту, в якому вона може досягти успіху.  «Але мені не подобається говорити, що я «продукт» Чорнобиля. Краще сказати, що термін «ті страхіття» давї мені можливість бути спортсменом», – пише Оксана.

Після того, як Оксана перенесла кілька операцій на обох руках, що були потрібні, аби вона могла користуватись великим пальцем, її не зупинити. Дівчинка почала займатися веслуванням, і невдовзі виявилось, що вона дуже талановита.

У 2010 році вона вже досягла вершини на чемпіонаті світу з ергометрів (отримавши протези кінцівок замість ніг) і була першою паравесляркою у регаті Індійського гребного клубу «Голова Орла», здобувши  перемогу у відкритих змаганнях серед жінок. Участь на Іграх в Лондоні 2012 року не була під питанням. У парі з ветераном Військово-Морських Сил в Афганістані Робом Джонсом, який втратив обидві ноги унаслідок вибуху придорожньої бомби, стала бронзовим призером у змішаному парному розряді.

«Із самого початку мене завжди характеризував неймовірний дух суперництва, я ненавиділа програвати. Я знала, що мені потрібен хороший тренер, і я зможу все».

У 2008 році я почитала про Паралімпіаду, і подумала: «Боже, це чудово!» Мені було складно уявити, щоб безнога людина (така, як я) представляла США на змаганнях подібного рівня.У 2012 році на Іграх у Лондоні я зрозуміла: моє місце – тут. Відтоді я повністю присвятила себе цьому», – пише Оксана.

Перед Олімпіадою  Мастерс позувала в стилі «ню» для американського спортивного  журналу ESPN у щорічній рубриці «Body Issue», у якій спортсмени демонструють свої атлетичні тіла без одягу. Це стало ще одним великим кроком для дівчини, аби прийняти себе.

«У дитинстві у мене була занижена самооцінка. Здавалося справжньою катастрофою, коли щось було не так із зачіскою або на обличчі з’являвся прищик саме того дня, коли до школи приходив фотограф. Не кажучи вже про те, що прикрити протези ніг і рук було непросто».

Вона не хотіла чекати ще 4 роки, щоб знову показати свої здібності, тому досить швидко опанувала новий спорт – лижні перегони. Оксана Мастерс завоювала срібну й бронзову медалі на Іграх у Сочі в 2014 році – обидві у лижних перегонах. Окрім спортивних успіхів, її мотивувало й дещо інше: вперше вона побувала у регіоні, де народилась, щоправда не в Україні, а в сусідній Росії.

«Я відчула, що «коло замкнулось», коли в Сочі, стоячи на трибуні, я побачила, як піднімається прапор України (завдяки Людмилі Павленко, яка здобула срібло (5 км сидячи) та золото (12 км сидячи) на цих Іграх – примітка ред.) Цей момент не був чемпіонським, але рівнозначним йому».

Чемпіонський момент настав чотири роки потому,  коли Оксана Мастерс  уперше виборола «золото». На Зимових Паралімпійських іграх 2018 року у Пхьончхані стала дворазовою паралімпійською чемпіонкою у лижному спринті на 1,1 км та лижних перегонах на 5 км, а також виборола дві срібні нагороди в біатлоні на дистанції на 6 та 12,5 км та бронзу в лижних перегонах на дистанції 12 км. Не дивно, що після цього вона вдруге потрапила до списку «Спортсмен року ESPY» серед північної категорії паралижників.

У перерві між двома Зимовими Олімпійськими іграми взяла участь у велогонці на Літніх Іграх 2016 року  в Ріо-де-Жанейро, однак завоювати медалі їй не вдалося, фінішувавши 4-ою у перегонах на 45 км та 5-ою у гонці з роздільним стартом. Тепер Мастерс готується до участі у велогонці на Іграх у Токіо, що триватимуть із 25 серпня до 25 вересня 2020 року. Вона  стартуватиме на п’ятій Паралімпіаді і сподівається на нові олімпійські медалі.

Джерело: origo

social
Слідкуйте за нами у соцмережах
subscribe
Хочеш читати новини поки нема інтернету?

Підпишись на спеціальний телеграм канал де кожна новина розміщена у повному обсязі. Твій телефон завантажуватиме новини у фоні тільки тоді, коли це можливо, і ти завжди будеш у курсі останніх подій.

Підписатися
subscribe
Підписка
Оформіть підписку
Приєднуйтесь до нашого списку розсилки, щоб отримувати актуальні новини на свою пошту.
Ми не розсилаємо спам, ми поважаємо вашу приватність.
baner 1 baner 2
Новини дня