–
Вікторе Васильовичу, після закінчення виступів у московському «Спартаку» Ваша
футбольна кар’єра не завершилася.
–
У 1990 році я отримав запрошення
від ФК «Фортуна» (Кельн), де відіграв 3 роки, потім ще 3 роки пограв за ФК
«Брауншвейг». У 1997 році став граючим тренером ФК «Карлсруе». Команда
виступала у любительській лізі. Паралельно навчався на тренерських курсах і
отримав ліцензію PRO, яка давала мені право працювати головним тренером команд
Вищих ліг та національних збірних. Я залишився у великому футболі.
–
Чи складним був перехід від гравця до тренера?
–
Мені дуже допоміг кількарічний
досвід роботи у «Карлсруе». Я хоч і відповідав за команду, яка виступала у
четвертій лізі, постійно спілкувався з тренерським штабом основного складу
«Карлсруе», відвідував тренування. Одним словом, вчився. Мені було легше. Я
вивчив мову, майже 10 років грав у німецьких командах, отримав найвищого рівня
тренерську ліцензію УЄФА. Крім того, моє становлення, як гравця, відбулося під
керівництвом таких класиків тренерського ремесла як Валерій Лобановський,
Костянтин Бєсков, Віктор Прокопенко, Едуард Малофеєв, Іштван Шандор, Ернест
Кеслер. Вони мені дали значно більше, ніж навчання на тренерських курсах. Але я
повинен визнати, що перехід до тренерської діяльності – це дуже непроста
справа. Велику роль зіграло те, що мене викликали до збірної СРСР, участь у
чемпіонаті Європи і, зрозуміло, срібні нагороди європейських змагань.
–
Самостійно Ви розпочали тренерську роботу у збірній Молдови.
–
Так, у 2002 році я очолив збірну Молдови, з якою пропрацював більше 3 років.
Футбол у Молдові ніколи не був на дуже високому рівні. Їх ФК «Ністру» практично
вище І союзної ліги не піднімався. Ще 2-3 команди грали у ІІ лізі. Цього мало
для високих досягнень. І все ж мені вдалося створити колектив однодумців. Ми
багато працювали і ніколи не були «хлопчиками для биття» – виходили на поле і
давали бій будь-якому супернику. Із нами рахувалися й поважали.
–
Непогана робота у збірній Молдови,
реноме класного гравця зробили свою справу. Вас почали запрошувати у провідні
клуби колишніх республік СРСР.
–
Запрошень справді було багато. Більшість команд, які я очолював, грали у
єврокубках. Правда, зірок із неба не хапали. Але виступали достойно. Із 2007 по
2014 рр. включно я був головним тренером ФК «Хазар» Ланькарань (Азербайджан), у
2008-му – ФК «Шуртан» (Гузар Узбекистан), 2010–2011-й – ФК «Атерау» (Казахстан).
Із 2011 по 2014-й – ФК «Ордобаси» (Шимкет Казахстан).
–
У 2014 році Ви отримали пропозицію від такого відомого тренера, як Отто
Рехагель. Працювати з таким знаменитим тренером – велика честь.
–
Так. Отто Рехагель знав мене як
гравця. Коли я ще виступав за московський «Спартак». Він часто нагадував мені
про гол, який я забив у ворота бременської команди. Це був справді дуже
красивий гол. Перед штрафним майданчиком бременської команди я відгукнувся на
верхову передачу, прийняв м’яч на груди і, не опускаючи його на землю, пробив.
М’яч по високій дузі влетів у верхній кут воріт. Такі м’ячі практично не
беруться. Отто Рехагель запропонував мені посаду тренера-селекціонера збірної Греції.
Я погодився, адже це була велика честь. Потім я знову повернувся до Казахстану,
де очолив ФК «Окжетпес», із яким пропрацював 2 роки. Наприкінці 2017 р. мені
запропонували очолити молодіжний склад «Фортуни». Другу половину 2018-го і
першу половину 2019 р. займався тренерською діяльністю в Італії та Люксембурзі.
У серпні 2019 року я переніс запалення легень із ускладненням, довелося
лікуватися майже 3 місяці. Зараз я повністю здоровий і готовий займатися
улюбленою справою.
–
Що найбільше запам’яталося за період тренерської роботи?
–
Багато чого. Були просто чудові поєдинки,
які запам’ятовуються на все життя, а були провальні матчі, де ми не мали права
програвати. Звичайно ж, до рівня київського «Динамо», московського «Спартака»,
збірної СРСР, на жаль, ці команди не дотягували. Футбол – дуже складний
механізм. Тут є багато складових, але є традиції, місцевий менталітет, що також
впливає на загальну картину.
–
Повернемося до єврокубкової гри «Дьор» (Угорщина) – «Атерау» (Казахстан). Що Ви
відчули, коли дізналися, що команду, яку вибрав жереб, очолює наш закарпатець і
колишній Ваш наставник Іштван Шандор?
–
Цей матч мав дати відповідь на питання, хто увійде до групового турніру Кубка
УЄФА. Я не знав, хто тренує угорську команду, й дав завдання підготувати всі дані,
зокрема й відеоматеріали, про команду суперника. Коли я побачив прізвище
Іштвана Шандора, моєму здивуванню не було меж. Я чекав усього, але на таке не
сподівався. У свій час Іштван Шандор запрошував мене до «Говерли», а потім до
чернівецької «Буковини». Це мій перший тренер на професійному рівні і я, як
футболіст, дуже йому вдячний. Тож із нетерпінням очікував приїзду Іштвана
Дьордьовича до Атерау. Ми спілкувалися з ним майже цілу ніч згадували наше
Закарпаття та гравців, говорили й про роботу. Іштван Шандор – це професіонал із
великої літери. На матч-відповідь приїхали Ви, зняли гру, записали з нами
інтерв’ю. Ці сюжети були показані у програмі «Час футболу», яку на той час
дивилися у 48 країнах світу. Це було неймовірно. Ми, два закарпатці, які очолювали
провідні клуби Угорщини й Казахстану, зустрілися в очному протистоянні Кубка
УЄФА. Таке навіть важко собі уявити. Ті сюжети про матч у Дьорі я зберігаю й
дотепер, адже він є одним із доказів рівня нашого закарпатського футболу.
–
А що Вам,Вікторе Васильовичу, відклалося в пам’яті від наших великих
тренерів, із якими довелося працювати?
– Тут теж є що згадати. Валерій Лобановський був
людиною дуже прагматичною та надзвичайно вимогливою. Він особисто брав участь у
тренувальному процесі. Для нього результат – понад усе. Костянтин Бєсков –
педант. Завжди одягнений «з голочки». Команда шикувалася на полі перед початком
тренування, він виходив у костюмі, сорочці з галстуком та в … бутсах. На
футбольне поле виходив лише у них. Давав настанови, сідав на трибуну й
спостерігав за тренуванням, роблячи помітки в блокноті. Едуард Малофеєв був
фанатом футболу, проте напрочуд емоційним. Як для тренера йому інколи не
вистачало витримки. Віктор Прокопенко був дуже врівноваженим і стриманим. Він
входив до когорти кращих тренерів того часу.
–
Хто з гравців був для Вас взірцем на футбольному полі?
–
Мій улюблений гравець – бразилець Зіко. Я дуже хотів грати, як він. Із наших
футболістів прикладом для мене були Веремеєв, Буряк та Мунтян. Це гравці
світового рівня. Я радий, що мені вдалося досягти майже їхнього рівня, грати у
провідних клубах, здобувати чемпіонське звання, одягати футболку збірної,
завоювати медаль континентального чемпіонату.
–
Після Нового року Ви приїхали на Закарпаття. Поколядували, поспілкувалися з
родичами, знайомими…
–
Не часто випадала нагода приїхати до рідного краю саме на Різдвяні свята. У
європейських країнах у цей час проходять матчі чемпіонатів. У Казахстані
розпочиналася підготовка до сезону. Для приїзду часу катастрофічно не вистачало
та, побувши більше тижня тут, я отримав багато вражень, які не передати навіть
емоційно. Багато спілкувався з мамою, яка в останні роки бачила мене не часто.
Дуже багато говорили з братом Ярославом. Зустрічався з колишніми друзями,
однокласниками. Я побачив, що життя в Україні теж непросте. Людям жити важко,
але радує те, що вони не опускають рук, шукаючи вихід із важкого становища та
намагаючись зробити все для своїх родин.
–
Що цікавого побачили або почули про наш закарпатський футбол?
–
Дуже багато мені розповів про футбол Василь Попович, багаторічний голова ФФ
Іршавщини, якого я вважаю своїм учителем. Велику інформацію почув сьогодні і
від Вас. У першу чергу, я радий, що, незважаючи на такий непростий час, футбол
Закарпаття постійно прогресує. Радує те, що тут реконструюють стадіони,
встановлюють штучні поля та майданчики. Цікавий чемпіонат області, є дві
професійні команди. Добре, що багато зусиль вкладається у дитячо-юнацький
футбол. Трохи сумно, що в рідній Ільниці нема команди обласного рівня. А які
кадри кувалися тут: брати Пасульки, Іван і Сергій Гецки, Михайло Ловска, Іван
Улинець. Я з дитинства запам’ятав, яка була конкуренція між селами: щоб і
стадіон був кращий, і місце в турнірній таблиці вище. На жаль, нині нема таких
команд в Ільниці, Приборжавському, Білках, Кушниці, Кам’янському, Доробратові,
Дубрівці. І це тільки в одному районі не дораховуються 7-8 команд. Нема команд
– не ростуть талановиті діти, занепадають стадіони. І все ж я впевнений, що ми
доживемо до кращих часів.
–
Що скажете про свою сім’ю? Чим займаються діти? Чи грають футбол?
–
Із своєю дружиною Оксаною ми разом уже 35 років. Вона – моя опора у житті. У
нас двоє синів: Віктору – 33 роки, Максиму – 29-ть. Обидва отримали освіту в
Німеччині. Працюють, а футбол грають на любительському рівні. Нещодавно родина
молодшого сина подарувала нам велику радість – онучку Емілію. Родина у нас
дружна, ми часто збираємося разом, але часу дуже не вистачає.
–
Вікторе Васильовичу, я радий був поспілкуватися з Вами. Прийміть найщиріші
вітання не лише з Новорічно-Різдвяними святами, а й з днями народження, які з дружиною Оксаною
святкуєте в один день – 1 січня. Вам у цьому році виповнилося 59. Це розквіт
для тренера. Дозволю собі від імені вболівальників Закарпаття побажати Вам
нових творчих успіхів і висловити сподівання, що ми ще багато разів почуємо про
нашого відомого земляка у ролі славетного тренера. Тож при доброму здоров’ї
бажаємо нових досягнень та злетів.
Розмову вів Степан СЕЛМЕНСЬКИЙ, «Карпатський об’єктив»
The tests carried out on Sergio Agüero are very negative. The possibility that he may not play football again is present. [cat radio] pic.twitter.com/0Fq1czuyaE
