У суботу, 10 січня, Євген Дребіт поб’ється проти колишнього володаря чемпіонського пояса Чехії Мирослава Сербана.
У листопаді минулого року українець програв бій у категорії 79 кг за титул чеського чемпіона Ростиславу Зічу.
У відпустці Євген набрав шість кілограмів і несподівано отримав пропозицію на поєдинок у категорії 76 кг. Дребіт був змушений сісти на жорстку дієту.
У розмові з журналістом NV Андрієм Павлечком боксер розповів, що не святкував ні Різдво, ні Новий рік, а зараз мріє щось поїсти.
— Євгене, як святкували новорічні свята?
Я ні Різдво не святкував, ні Новий рік, тому що був на дієті. Зараз взагалі нічого не їв — схуд на дев’ять кілограмів. У мене зараз в голові одне: зважитися, прийняти вітаміни, поставити крапельницю з вітамінами і хоча б трохи щось поїсти. Голод зараз такий…
— А як ви скидали вагу? Які методи були, окрім голодування?
Дивіться, останній тиждень я їв дуже мало. Можна сказати, що майже нічого не їв. Також сушився в лазні, використовував лазневий костюм. По-різному було: тримав дієту, їв, але останній тиждень — ні.
Скажу вам так: я нещодавно боксував за титул. Тоді я не скидав вагу, бо бився в категорії до 79 кілограмів. Зараз боксую у 76. Після бою я поїхав трохи відпочити — три тижні, можна сказати, що їв усе, що хотів: і тістечка, і все інше. І тут одразу повідомляють, що в мене бій проти колишнього чемпіона Чехії, і треба терміново скидати вагу.
Я різко почав зганяти, і організм ніби думав, що я його обманюю — було важкувато. Зазвичай я звик скидати вагу за місяць, щоб без стресу. А тут усе пішло дуже швидко. Вагу я зробив, але останній тиждень — фактично без їжі.
— Важко вам зараз?
Дуже складно. Особливо коли Новий рік, Різдво — всі їдять, святкують, а ти просто дивишся. Але для мене на першому місці дисципліна. Я знаю, що мені це потрібно.
Зазначимо, що Дребіт 15 років живе в Чехії. У 2022 році боксер розпочав виступи на профі-рингу. На його рахунку сім перемог та три поразки.
Tests de féminité pour les championnats du monde de boxe: ces tests "sont impossibles en France", indique Marie Barsacq, ministre des Sports pic.twitter.com/rduagfXuhh
Український головний тренер угорського «Ференцвароша» Сергій Ребров дав ексклюзивне інтерв’ю угорському порталу Origo, в якому розповів про свої тренерські методи, дитинство та поділився, чому любить тренувати цю команду.
Минув певний час після досягнення величезного успіху. Через 25 років «Ференцварош» знову ввійшов до групи Ліги чемпіонів, і команда Угорщини опинилася на головній дошці втретє («Ференцварош» 1995, «Дебрецен» 2009). Чи усвідомлюєте ви, чого досягли?
Без уболівальників це дуже важко зрозуміти. Ми в особливій ситуації, нам довелося грати в дивних обставинах, діяли інші правила для матчів ліги та відбору ЛЧ. Я впевнений, що ми пишалися б собою набагато більше та святкували б успіх набагато краще, якби з нами були наші вболівальники. Без них нам важко. Звичайно, я розумію, наскільки значний цей успіх для гравців, уболівальників та Угорщини. Це великий крок уперед, який, безумовно, допоможе всьому угорському футболу. Ми будемо грати проти справжніх зірок, багато молодих людей приїдуть на матчі або почнуть займатися футболом завдяки нам. Я впевнений, що в майбутньому це все піде на користь угорському футболу.
«Ференцварош» 1995 року, який був у Лізі чемпіонів, став справжньою легендою для покоління, котрому тепер 30–40 років. Чи зможе ця команда досягти подібних висот?
Протягом двох останніх років ми дуже багато працювали, щоб досягти цього. Важко сказати, який результат матимемо в груповому раунді. З гравців тільки в Зубкова був мінімальний досвід гри в ЛЧ, але це також говорить про те, що ми ніколи не знаємо наперед, що відбудеться на полі.
Усі з нетерпінням чекають на матчі, але це вже дійсно найвищий рівень. Дуже важко щось прогнозувати, адже нам доведеться протистояти найкращим гравцям та найкращим командам. Будемо ретельно готуватися і постараємося успішно змагатися.
Якщо ми вже заговорили про досвід, то на сьогодні найсерйозніший досвід у ЛЧ з усієї команди у вас. Вам пощастило бути гравцем і навіть тренером у Лізі чемпіонів.
Це правда, але я не міг вийти на поле. Хоча маю досвід як гравця, так і тренера, це зовсім інша річ. Зовні це важко передати, на полі повинні бути лідери команди, які мають досвід і можуть допомогти, якщо щось трапиться. У нас молода команда, і нам за все треба важко боротися – за наступний матч, за наступне очко.
Після скасування групового матчу проти «Мольде», ви схопилися за голову, на обличчі була помітна широка посмішка, яку рідко можна побачити. Що ви відчували, коли успіх став гарантованим?
Увесь матч проходив у дуже напруженій атмосфері. Гравці відчували, що їм потрібно було зробити лише один крок, один величезний крок. Вони не могли точно показати, на що здатні. Останні 10–15 хвилин виявилися дуже важкими, гравці втомилися, уже не могли концентруватися. Я дуже нервував, бо знав, що ми здатні на більше, ніж це. Дуже важко пройти чотири кваліфікаційні раунди проти європейських команд-чемпіонів, але загалом я думаю, що ми заслужили на успіх.
Що сталося після матчу? Чи могли ви заснути, чи було святкування?
Моя дружина також була там, на стадіоні, після перемоги ми відкрили шампанське, але заснути тієї ночі я не міг. Можу лише повторити: без уболівальників дуже важко. Багато людей знаходилося на стадіоні, вони нас підтримували, але вся атмосфера була б зовсім іншою, якби ми могли досягти цього успіху перед аншлагом. Коли граєш перед порожніми рядами стільців, втрачаються справжні емоції.
Тобто з фанатами було б простіше?
Ми граємо для наших уболівальників. Нам довелося провести ці матчі, але гравцям і нам було дуже важко перебувати на порожніх стадіонах, тому що без уболівальників атмосфера футболу відсутня. Я радий, що ми потрапили до групового етапу, радий, що на матчах усе ж будуть глядачі, навіть якщо й обмежена кількість. Дуже важливо бачити людей, для яких наш успіх справді має значення.
Скільки повідомлень ви отримали після матчу проти «Мольде»?
Близько 30 чи 40 повідомлень на Whatsapp та Viber, але мене немає в соціальних мережах: ні у Facebook, ні в Instagram. Мене вітали близькі друзі, які цінують мій успіх і радіють разом зі мною. Усе, що я можу вам розповісти по секрету, це те, що мені написав і Андрій Шевченко.
Як святкували гравці, про це вам щось відомо?
Зазвичай мені все одно, що роблять гравці після матчу. Це був їхній момент, я не знаю, що сталося в роздягальні чи після. Вони досягли величезного успіху в тому, за що ми боролися два роки, для багатьох це найбільший успіх у житті. Власне той факт, що хтось може бути там, у Лізі чемпіонів, є величезним визнанням, і кожен переживає це по-своєму. Напевно, вони розважалися в роздягальні, а потім на стадіоні. Їм не потрібно було тренуватися наступного дня, я дав їм вихідний, бо був упевнений, що ніхто не зміг би сконцентруватися на тренуваннях після такої події.
Група ЛЧ в Угорщині прирівнюється практично до виступу на чемпіонаті Європи. Чи відчували ви масштаби такого успіху?
Я знав, що на цих матчах більша частина країни підтримувала нас. Люди раді за нас, навіть якщо вболівають за інший клуб. Ми представляємо всю країну, а не лише Ференцварош. Я бачу, наскільки це важливо для людей. Пам’ятаю, якою була атмосфера, коли угорці грали проти Словаччини чи Хорватії. Минулого року багато вболівальників вирушили з нами за кордон на матч проти «Динамо». Це великий успіх для всіх, уболівальники можуть відчути, що зараз ми трішки кращі за команди із сусідніх країн. Фанати пишаються своєю командою.
Два роки тому, коли ви прибули до Ференцвароша, чи могли подумати, що за такий короткий час досягнете майже всього? Титул чемпіона, груповий етап у Лізі Європи, а потім у Лізі чемпіонів. Скільки ще може розвиватися ця команда?
Я не ставлю перед собою нездійсненної мети, вірю в повсякденну роботу. І намагаюся донести це гравцям. Ми завжди повинні зосереджуватися на кожному окремому матчі й тоді побачимо, чого можемо досягти. Ось як я працюю. Ретельно готуюся до кожного матчу, дуже серйозно сприймаю кожну гру, намагаюся передати це й гравцям. Якщо просто думати про те, куди потрапиш через рік, то це буде нереально. Звичайно, нам потрібні плани, стратегія, але мета полягає в тому, щоб ставитися до матчів якомога серйозніше, і тоді ми побачимо, що з цього вийде, як зараз. Ніхто з нас не налаштовував себе, що тепер нам треба потрапити до Ліги чемпіонів. Ми зробили все, що могли, витягнули з себе максимум і заслужено потрапили до ЛЧ, але заслужили це лише тому, що були належним чином зосереджені на кожному матчі.
Чи вважали ви два роки тому нормальною метою включити «Ференцварош» до Ліги чемпіонів?
У такому клубі, як «Ференцварош», ніхто не може сказати тренеру, що через два роки їм потрібно бути в Лізі чемпіонів. Звичайно, усі думають, що було б добре там опинитися, у нас є шанс туди потрапити, але поставити це як мету – майже нездійсненна місія. Щоб досягти такого успіху, була необхідна кропітка робота кожного.
Наскільки здивувалися в Європі, що угорська команда досягла такого успіху? Для тренера це вважається великим прогресом?
Звичайно, це дуже серйозне досягнення, але я зосереджуюся лише на власній роботі. Я не роздумую над тим, яке місце посідаю в рейтингу тренерів або чимось подібним. Для мене найважливішим є те, що я можу займатися улюбленою справою. Люблю спілкуватися зі своїми гравцями, спостерігаючи, як з кожним днем вони розвиваються. Гадаю, кожен тренер поводиться так само, робить свою справу, але ми ніколи не знаємо, що принесе завтрашній день. Потрібно бути чесним із гравцями, наполегливо працювати, і успіх прийде.
Чи можна утримати «Ференцварош» на цьому рівні?
Я вважаю, що гравцям важливо не втрачати мотивацію, бути працелюбними, удосконалюватися й далі. Моя філософія полягає в тому, що, якщо гравець втрачає мотивацію, потрібні зміни. Ви можете бачити, скільки кадрових змін відбулося порівняно з моїм першим роком. Гравцям слід інтенсивно працювати, і, звичайно, їм також потрібні відповідні навички. Найголовніше: якщо хтось не мотивований, він має піти, і команді необхідна «свіжа кров». Ми замінюємо по три-чотири, а то й п’ять футболістів кожні шість місяців. Гравці повинні відчувати, що існує конкуренція на їхню посаду, щоб ми могли залишатися конкурентоспроможними.
Чи може «Ференцварош» претендувати на ще кращих гравців, чи сезону в ЛЧ для цього недостатньо?
Клуб тепер отримує серйозні гроші, але дуже важко вирішити, чи варто купувати за них дорогих гравців і витрачати кошти на їхню високу зарплату. Це непросте рішення, однак частина бюджету обов’язково піде на це. Узимку команду слід посилити ще раз, нам треба брати до уваги майбутнє клубу.
Я знаю, що у вас також є менеджер, як і в гравців. Як це працює з тренерами, до вас теж звертаються з пропозиціями?
Існує різниця між гравцями та тренерами. Наприклад, якщо гравець має п’ятирічний контракт, він захищений і може залишатися в клубі протягом цього часу. Тренер ніколи не знає, що принесе завтрашній день, бути тренером – це зовсім інша історія. Якщо гравець не витискає із себе максимум, то в крайньому разі вибуває ще на старті. Він може нервувати, але контракт його захищає. Якщо тренер оступиться, усе, що він створив, за одну мить може зійти нанівець.
Чи були у вас пропозиції від інших команд за останні два роки?
Так, я отримав кілька пропозицій, але мені тут подобається.
Поговорімо трохи про жеребкування. Складніше, напевно, бути не могло: «Ювентус», «Барселона», «Динамо» (Київ). Як підготуватися до зустрічі з такими суперниками? Ви вже почали?
Я спостерігав за цими командами й раніше. Крім того, завжди дивлюся матчі «Барселони» та «Динамо» (Київ). «Ювентуса» – рідше, але переглядаю більшість поєдинків таких команд, як «Манчестер Сіті», «Ліверпуль», а віднедавна й «Аталанти». Головне, що я знайомий з цими командами, мені не потрібно готуватися, як, скажімо, проти «Мольде». Усі знають ці команди, як вони грають, але ніхто не знає, як грати проти них. Ніхто не знає, як грати проти «Ліверпуля», але «Астон Віллі», наприклад, зуміла знайти метод. Гравцям потрібно показати сильні та можливі слабкі сторони команд. Боятися не треба, на поле слід виходити впевнено, і тоді є всі шанси добре представляти угорський футбол.
Якщо ви знаєте все про своїх опонентів, то ваша команда залишиться без роботи?
У жодному разі. Незважаючи на те, що я думаю, що знаю все, інформація повинна подаватися гравцям. Недостатньо показати їм три матчі. Це все як підготовка на кухні. Інгредієнти потрібно очистити, приготувати і лише після цього подавати на стіл. Гравцям також слід подавати готову інформацію, пояснити певні речі: як нападає противник, як захищається. Це неможливо показати за 6–7 годин, футболісти отримують 20-хвилинні відеоролики. Важливо все це їм пояснити, щоб вони зрозуміли й повірили в те, що ми показуємо.
Я поспілкувався з багатьма гравцями, і всі погодилися, що в них ніколи не було такого професійного тренера, як Сергій Ребров. Де ви набули цього менталітету?
Ще будучи гравцем, я дуже серйозно ставився до підготовки і був дуже дисциплінованим. Завжди пам’ятав про інтереси команди. Мав справу не з одним тренером, у кожного з них навчався чогось та вносив до свого власного арсеналу те, що, на мою думку, було корисним. Працював також і помічником тренера, вивчив багато робочих процесів. Відвідував команди Пепа Гвардіоли та Юргена Клоппа, спостерігав за їхніми тренуваннями. Мені подобалася можливість розвиватися й формувати свій власний стиль.
Усі дуже раді, що «Ференцварош» матиме можливість зіграти проти Мессі чи Кріштіану Роналду. Але як щодо тренера збірної, якщо вам доведеться готуватися своїх хлопців до гри проти таких великих зірок та геніїв?
Я теж радий цьому.Радий, що ми тут і до Будапешта приїздять топ-команди. Ми будемо ретельно підготовлені, але всі знають, на що спроможні Мессі чи Роналду та скільки коштують футболісти такого калібру. На щастя, на полі присутні 11 гравців, а не один. Це велика подія для всієї країни, і шанувальники будуть раді побачити найкращих у світі футболістів.
Чим були б ви задоволені після групового раунду? Ви мислите очками, голами?
Команда не була в ЛЧ уже 25 років. Найголовніше – бути конкурентоспроможними, добре представляти Ференцварош та Угорщину.
Ви коли-небудь були на «Пушкан-арені», де ваші підопічні виступатимуть на домашніх матчах?
Одного разу, минулого року на грі U21. Гера Золі – тренер збірної, я вийшов їх підтримати. Відтоді там не був.
Ви раді, що матчі відбудуться саме там?
Звісно. Ці матчі дуже важливі для вболівальників, і чим більше їх може бути, тим краще.
Одного разу ви забили гол у Барселоні на матчі ЛЧ. З якими почуттями повернетесь туди?
Якщо хтось із моїх підопічних забиває гол, це завжди чудове відчуття. Зазвичай я не переймаюся своєю кар’єрою гравця. Коли виходжу на стадіон, на якому був раніше, з’являються певні спогади, але зараз у мене інші справи. Мені не потрібно говорити гравцям: «Слухайте, саме так я забив гол у ЛЧ». Ми потрапили сюди заслужено, хлопці заслуговують на право бути в Лізі чемпіонів.
Згадаймо трохи про третього суперника – «Динамо» (Київ), у якому ви були і гравцем, і тренером. Ваш відхід був трохи дивним, з якими почуттями ви повернетеся назад?
Буде непросто. Я люблю «Динамо», у ньому я став справжнім футболістом, грав у цій команді 10 років. Поважаю свого суперника, але доведеться відкинути власні емоції. Я професіонал, працюю заради успіху «Ференцвароша».
Чи є в Києві хтось, у кого ви попросите допомоги?
У мене чудовий тренерський штаб. Якщо це можна вирішити, хтось вийде на місце події, оцінить суперника, нам не потрібна стороння допомога.
Як часто буваєте в Україні?
На жаль, через локдаун їздити туди-сюди, як раніше, неможливо. Останнього разу був улітку.
У дитинстві ви мріяли про те, що колись стоятимете саме тут?
Коли я був дитиною, усе працювало інакше, у тому числі Ліга чемпіонів. Тоді в Кубку європейських чемпіонів були представлені справді лише чемпіони, там було багато престижу, сьогодні це більше бізнес.
Я народився в Донецькій області, мріяв стати гравцем «Шахтаря». Зрештою потрапив у «Динамо». У дитинстві я не був упевнений, що стану футболістом. Тривалий час одночасно займався волейболом, баскетболом та футболом, мав по три тренування на день: уранці перед уроками – з баскетболу, після школи – з футболу, а ввечері – з волейболу. Це було моїм життям, я любив спорт і не уявляю себе без нього.
А без «Ференцвароша»?
Нам подобається тут. І мені, і моїй сім’ї. Я люблю угорців, усі дуже доброзичливі до нас. Мої діти ходять тут у дитячий садок. Проблеми в нас виникають лише з мовою, не дуже виходить, дуже складна. Уже вивчив кілька слів: доброго ранку, доброго вечора, дякую. Але радий, що всі в команді знають англійську, так набагато зручніше.
Як вдалося перенести карантин?
Ми були тут, у Будапешті. Могли тренуватися з командою, але сім’я, звичайно, залишалася замкнена. З двома дітьми було непросто, особливо в іншій країні, але я щасливий, що той період закінчився. З дітьми, яким п’ять та три з половиною роки, було непросто, у мене ще є 21-річний син, але він не живе зі мною. Мій молодший син завжди запитує, коли все це закінчиться, але, звісно ж, відповіді ніхто не знає.
Вас зупиняли з кінця вересня, коли ви спускалися до магазину за покупками?
Чомусь жінки не дуже, а от чоловіки якраз навпаки. Багато людей дякують нам за те, що ми досягли, просять сфотографуватися чи дати автограф, але це цілком нормально.
Багато людей звинувачують команду в тому, що лише 3–4 угорці регулярно отримують шанс потрапити до неї. Що б ви сказали тим, кому це не подобається?
Таке завжди буде. Коли я грав у футбол у Саудівській Аравії і в другому моєму матчі ми перемогли з рахунком 6:0, першим питанням було те, що це за нудна гра, навіщо ми так багато пасуємо. У футболі найголовніше – конкуренція. Мені байдуже, угорцем чи іноземцем є футболіст. Для мене було б важливо, щоб у «Ференцвароші» грали найкращі угорці, але це не так. Якщо подивитися на національну збірну, то 90% футболістів грають за кордоном. Повернути їх додому непросто. Якщо ми хочемо продовжувати виступати на найвищому рівні, нам потрібна конкуренція за позиції, і деколи цей бій домашні гравці програють. Хтось не може бути в команді лише тому, що він угорець.
«Фраді» (альтернативна назва клубу «Ференцварош», – ред.) стартує в ЛЧ 20 жовтня в Барселоні. Мені все ще здається сюрреалістичним, коли я кажу, що відбудеться матч «Барселона» – «Ференцварош».
Повірте, мені теж. Це непросто, але що поробиш? Це буде дуже складний матч, перший у груповому раунді, плюс виїзний. Ми будемо добре підготовлені й гідно представимо всю країну. Я впевнений, що гравцям дійсно сподобається бути на тому ж рівні, що й «Барселона», а національна команда також отримає профіт від того, що футболісти повернуться додому впевненими в собі.
– Вікторе Васильовичу, після закінчення виступів у московському «Спартаку» Ваша футбольна кар’єра не завершилася.
– У 1990 році я отримав запрошення від ФК «Фортуна» (Кельн), де відіграв 3 роки, потім ще 3 роки пограв за ФК «Брауншвейг». У 1997 році став граючим тренером ФК «Карлсруе». Команда виступала у любительській лізі. Паралельно навчався на тренерських курсах і отримав ліцензію PRO, яка давала мені право працювати головним тренером команд Вищих ліг та національних збірних. Я залишився у великому футболі.
– Чи складним був перехід від гравця до тренера?
– Мені дуже допоміг кількарічний досвід роботи у «Карлсруе». Я хоч і відповідав за команду, яка виступала у четвертій лізі, постійно спілкувався з тренерським штабом основного складу «Карлсруе», відвідував тренування. Одним словом, вчився. Мені було легше. Я вивчив мову, майже 10 років грав у німецьких командах, отримав найвищого рівня тренерську ліцензію УЄФА. Крім того, моє становлення, як гравця, відбулося під керівництвом таких класиків тренерського ремесла як Валерій Лобановський, Костянтин Бєсков, Віктор Прокопенко, Едуард Малофеєв, Іштван Шандор, Ернест Кеслер. Вони мені дали значно більше, ніж навчання на тренерських курсах. Але я повинен визнати, що перехід до тренерської діяльності – це дуже непроста справа. Велику роль зіграло те, що мене викликали до збірної СРСР, участь у чемпіонаті Європи і, зрозуміло, срібні нагороди європейських змагань.
– Самостійно Ви розпочали тренерську роботу у збірній Молдови.
– Так, у 2002 році я очолив збірну Молдови, з якою пропрацював більше 3 років. Футбол у Молдові ніколи не був на дуже високому рівні. Їх ФК «Ністру» практично вище І союзної ліги не піднімався. Ще 2-3 команди грали у ІІ лізі. Цього мало для високих досягнень. І все ж мені вдалося створити колектив однодумців. Ми багато працювали і ніколи не були «хлопчиками для биття» – виходили на поле і давали бій будь-якому супернику. Із нами рахувалися й поважали.
– Непогана робота у збірній Молдови, реноме класного гравця зробили свою справу. Вас почали запрошувати у провідні клуби колишніх республік СРСР.
– Запрошень справді було багато. Більшість команд, які я очолював, грали у єврокубках. Правда, зірок із неба не хапали. Але виступали достойно. Із 2007 по 2014 рр. включно я був головним тренером ФК «Хазар» Ланькарань (Азербайджан), у 2008-му – ФК «Шуртан» (Гузар Узбекистан), 2010–2011-й – ФК «Атерау» (Казахстан). Із 2011 по 2014-й – ФК «Ордобаси» (Шимкет Казахстан).
– У 2014 році Ви отримали пропозицію від такого відомого тренера, як Отто Рехагель. Працювати з таким знаменитим тренером – велика честь.
– Так. Отто Рехагель знав мене як гравця. Коли я ще виступав за московський «Спартак». Він часто нагадував мені про гол, який я забив у ворота бременської команди. Це був справді дуже красивий гол. Перед штрафним майданчиком бременської команди я відгукнувся на верхову передачу, прийняв м’яч на груди і, не опускаючи його на землю, пробив. М’яч по високій дузі влетів у верхній кут воріт. Такі м’ячі практично не беруться. Отто Рехагель запропонував мені посаду тренера-селекціонера збірної Греції. Я погодився, адже це була велика честь. Потім я знову повернувся до Казахстану, де очолив ФК «Окжетпес», із яким пропрацював 2 роки. Наприкінці 2017 р. мені запропонували очолити молодіжний склад «Фортуни». Другу половину 2018-го і першу половину 2019 р. займався тренерською діяльністю в Італії та Люксембурзі. У серпні 2019 року я переніс запалення легень із ускладненням, довелося лікуватися майже 3 місяці. Зараз я повністю здоровий і готовий займатися улюбленою справою.
– Що найбільше запам’яталося за період тренерської роботи?
– Багато чого. Були просто чудові поєдинки, які запам’ятовуються на все життя, а були провальні матчі, де ми не мали права програвати. Звичайно ж, до рівня київського «Динамо», московського «Спартака», збірної СРСР, на жаль, ці команди не дотягували. Футбол – дуже складний механізм. Тут є багато складових, але є традиції, місцевий менталітет, що також впливає на загальну картину.
– Повернемося до єврокубкової гри «Дьор» (Угорщина) – «Атерау» (Казахстан). Що Ви відчули, коли дізналися, що команду, яку вибрав жереб, очолює наш закарпатець і колишній Ваш наставник Іштван Шандор?
– Цей матч мав дати відповідь на питання, хто увійде до групового турніру Кубка УЄФА. Я не знав, хто тренує угорську команду, й дав завдання підготувати всі дані, зокрема й відеоматеріали, про команду суперника. Коли я побачив прізвище Іштвана Шандора, моєму здивуванню не було меж. Я чекав усього, але на таке не сподівався. У свій час Іштван Шандор запрошував мене до «Говерли», а потім до чернівецької «Буковини». Це мій перший тренер на професійному рівні і я, як футболіст, дуже йому вдячний. Тож із нетерпінням очікував приїзду Іштвана Дьордьовича до Атерау. Ми спілкувалися з ним майже цілу ніч згадували наше Закарпаття та гравців, говорили й про роботу. Іштван Шандор – це професіонал із великої літери. На матч-відповідь приїхали Ви, зняли гру, записали з нами інтерв’ю. Ці сюжети були показані у програмі «Час футболу», яку на той час дивилися у 48 країнах світу. Це було неймовірно. Ми, два закарпатці, які очолювали провідні клуби Угорщини й Казахстану, зустрілися в очному протистоянні Кубка УЄФА. Таке навіть важко собі уявити. Ті сюжети про матч у Дьорі я зберігаю й дотепер, адже він є одним із доказів рівня нашого закарпатського футболу.
– А що Вам,Вікторе Васильовичу, відклалося в пам’яті від наших великих тренерів, із якими довелося працювати?
– Тут теж є що згадати. Валерій Лобановський був людиною дуже прагматичною та надзвичайно вимогливою. Він особисто брав участь у тренувальному процесі. Для нього результат – понад усе. Костянтин Бєсков – педант. Завжди одягнений «з голочки». Команда шикувалася на полі перед початком тренування, він виходив у костюмі, сорочці з галстуком та в … бутсах. На футбольне поле виходив лише у них. Давав настанови, сідав на трибуну й спостерігав за тренуванням, роблячи помітки в блокноті. Едуард Малофеєв був фанатом футболу, проте напрочуд емоційним. Як для тренера йому інколи не вистачало витримки. Віктор Прокопенко був дуже врівноваженим і стриманим. Він входив до когорти кращих тренерів того часу.
– Хто з гравців був для Вас взірцем на футбольному полі?
– Мій улюблений гравець – бразилець Зіко. Я дуже хотів грати, як він. Із наших футболістів прикладом для мене були Веремеєв, Буряк та Мунтян. Це гравці світового рівня. Я радий, що мені вдалося досягти майже їхнього рівня, грати у провідних клубах, здобувати чемпіонське звання, одягати футболку збірної, завоювати медаль континентального чемпіонату.
– Після Нового року Ви приїхали на Закарпаття. Поколядували, поспілкувалися з родичами, знайомими…
– Не часто випадала нагода приїхати до рідного краю саме на Різдвяні свята. У європейських країнах у цей час проходять матчі чемпіонатів. У Казахстані розпочиналася підготовка до сезону. Для приїзду часу катастрофічно не вистачало та, побувши більше тижня тут, я отримав багато вражень, які не передати навіть емоційно. Багато спілкувався з мамою, яка в останні роки бачила мене не часто. Дуже багато говорили з братом Ярославом. Зустрічався з колишніми друзями, однокласниками. Я побачив, що життя в Україні теж непросте. Людям жити важко, але радує те, що вони не опускають рук, шукаючи вихід із важкого становища та намагаючись зробити все для своїх родин.
– Що цікавого побачили або почули про наш закарпатський футбол?
– Дуже багато мені розповів про футбол Василь Попович, багаторічний голова ФФ Іршавщини, якого я вважаю своїм учителем. Велику інформацію почув сьогодні і від Вас. У першу чергу, я радий, що, незважаючи на такий непростий час, футбол Закарпаття постійно прогресує. Радує те, що тут реконструюють стадіони, встановлюють штучні поля та майданчики. Цікавий чемпіонат області, є дві професійні команди. Добре, що багато зусиль вкладається у дитячо-юнацький футбол. Трохи сумно, що в рідній Ільниці нема команди обласного рівня. А які кадри кувалися тут: брати Пасульки, Іван і Сергій Гецки, Михайло Ловска, Іван Улинець. Я з дитинства запам’ятав, яка була конкуренція між селами: щоб і стадіон був кращий, і місце в турнірній таблиці вище. На жаль, нині нема таких команд в Ільниці, Приборжавському, Білках, Кушниці, Кам’янському, Доробратові, Дубрівці. І це тільки в одному районі не дораховуються 7-8 команд. Нема команд – не ростуть талановиті діти, занепадають стадіони. І все ж я впевнений, що ми доживемо до кращих часів.
– Що скажете про свою сім’ю? Чим займаються діти? Чи грають футбол?
– Із своєю дружиною Оксаною ми разом уже 35 років. Вона – моя опора у житті. У нас двоє синів: Віктору – 33 роки, Максиму – 29-ть. Обидва отримали освіту в Німеччині. Працюють, а футбол грають на любительському рівні. Нещодавно родина молодшого сина подарувала нам велику радість – онучку Емілію. Родина у нас дружна, ми часто збираємося разом, але часу дуже не вистачає.
– Вікторе Васильовичу, я радий був поспілкуватися з Вами. Прийміть найщиріші вітання не лише з Новорічно-Різдвяними святами, а й з днями народження, які з дружиною Оксаною святкуєте в один день – 1 січня. Вам у цьому році виповнилося 59. Це розквіт для тренера. Дозволю собі від імені вболівальників Закарпаття побажати Вам нових творчих успіхів і висловити сподівання, що ми ще багато разів почуємо про нашого відомого земляка у ролі славетного тренера. Тож при доброму здоров’ї бажаємо нових досягнень та злетів.
Розмову вів Степан СЕЛМЕНСЬКИЙ, «Карпатський об’єктив»
The tests carried out on Sergio Agüero are very negative. The possibility that he may not play football again is present. [cat radio] pic.twitter.com/0Fq1czuyaE
В історії закарпатського футболу є багато визначних подій, але та, яка відбулася в 2010 році, не має аналогу. Два закарпатські тренери з футболу зустрілися в протистоянні на Кубку УЄФА.
Боротьбу за вихід до наступного етапу вели команди м.Дьор (Угорщина) та м.Атерау (Казахстан). Угорський клуб очолював знаний в Україні та за її межами закарпатець Іштван Шандор. Казахстанським клубом керував наш земляк, відомий у колишньому футболіст Віктор Пасулько. За підсумками двох матчів перемогу святкували угорці. Ні до, ні після закарпатські тренери жодного разу в аналогічних протистояннях не перетиналися.
Наша довідка.
Іштван Шандор народився в 1945 році в с.Чепа на Виноградівщині. На професійному рівні виступав за команди «Спартак» (Житомир) та «Фрунзенець» (Суми). У складі житомирського «Спартака» став володарем Кубка України, за що йому було присвоєно звання «Майстер спорту СРСР». Після закінчення кар’єри гравця, тренував команди майстрів Сум, Ужгорода, Чернівців та Івано-Франківська. Пізніше – команд сусідніх Угорщини та Румунії. Нині працює у Футбольній академії Ференца Пушкаша (Угорщина).
Віктор Пасулько народився в 1961 році в с.Ільниця на Іршавщині. На професійному рівні виступав за команди «Говерла» (Ужгород), «Буковина» (Чернівці), «Чорноморець» (Одеса), «Спартак» (Москва). За збірну СРСР виступав із 1985 по 1989 років. У складі збірної СРСР у 1988 році став срібним призером чемпіонату Європи. У складі московського «Спартака» двічі ставав чемпіоном СРСР. Ще шість років виступав за німецькі команди «Фортуна» (Кельн) та «Брауншвейг». Тренерську діяльність Віктор Пасулько розпочав у аматорському клубі «Карслуе». У цей період проходить навчання і захищає диплом категорії PRO, що дало йому право працювати головним тренером збірних команд і клубів Вищої ліги. Із 2002 по 2006 рр. – головний тренер збірної Молдови. У 2007 р. – тренер ФК «Хазар» (Ланькарань, Азербайджан), у 2008 – ФК «Шуртан» Гузар (Узбекистан), у 2010-2011 – ФК «Атерау» (Казахстан). Із 2011 по 2014 – тренер ФК «Ордобаси» (Шимкет), у 2014-2015 – тренер-селекціонер збірної Греції (допомагав Отто Рехагелю). У 2016-2017 – тренер казахстанського ФК «Окжетпес». У 2018-2019 займався тренерською діяльністю в Італії та Люксембурзі. У другій половині 2019 переніс запалення легень із ускладненням, тож на даний час розглядає пропозиції команд, щоб найближчим часом знову піднятися на тренерський місток.
На Різдвяні свята Віктор Пасулько гостював у мами і брата Ярослава, які проживають у рідному селі нашого відомого земляка. Мені вдалося поспілкуватися з легендою закарпатського футболу.
– Вікторе Васильовичу, чи пам’ятаєте, як починали грати футбол?
– Чесно кажучи, навіть не знаю. Скільки себе пам’ятаю, стільки граю футбол. Спочатку вдома спав із м’ячем, потім грав із ранку до вечора, коли з друзями пас корів. Змагалися вулиця на вулицю. І взагалі, чого тільки не придумували! Потім нами серйозно зайнявся Уйгелі, який в Ільниці тренував зовсім юних гравців.
– А потім була Іршавська ДЮСШ?
– Так. Для мене це вже був рівень. Ми з ровесниками були горді, що грали на область. Потім я потрапив у збірну Закарпаття. Почалися виїзди за межі області. Я був щасливою людиною, бо жив футболом. У 1979 році Ернест Кеслер навіть запрошував мене на заняття із основним складом ужгородської «Говерли».
– Восени Віктора Пасулька призвали до лав Радянської армії.
– Я восени 1979 року опинився в спортроті однієї із львівських військових частин. Там зібралося багато талановитих молодих гравців від Житомира до Закарпаття. Йшов дуже жорсткий відбір у львівський СКА та команду політучилища. Пробитися до складу цих команд було неймовірно важко. Наді мною та Михайлом Іваницею навис «дамоклів меч» – обох могли відправити у військову частину, але нам неймовірно поталанило. В один чудовий січневий день 1980 року на території військової частини з’явилися Ви (на той час – начальник футбольної команди «Говерла» Ужгород), і, за згодою командира, частини, перевели нас до в/ч м. Ужгород, де ми приступили до тренувань. Ми з Михайлом дуже старалися, щоб знову не повернутися на попереднє місце служби.
(Від автора. У 1980 році діяло правило, що у кожній команді ІІ союзної ліги на полі повинен був перебувати 18-річний гравець. Заміну можна було проводити на його однолітка. Нам пощастило. Я, як начальник футбольної команди «Говерла» (Ужгород), звернувся до секретаря обкому партії, який курував команду. Він переговорив із командуючим ПрикВО, і нам віддали двох хороших гравців – Віктора Пасульку та Михайла Іваницю. Вони були кращими серед своїх однолітків того періоду в ІІ лізі української зони. Вирішити таке надзавдання в той період було надзвичайно важко, але нам вдалося це зробити).
– Після того, як Вам виповнилося 19-ть, потрапити в основний склад стало набагато важче.
– Так, тренер віддавав перевагу досвідченим гравцям, ми ж перебували на «банці» – на поле виходили інші 18-річні гравці.
– Після демобілізації з армії ваші з Михайлом шляхи розійшлися?
– Так. Іштван Шандор, який тоді очолював чернівецьку «Буковину» і добре знав мене особисто, запросив до себе. Михайло Іваниця отримав запрошення в Суми. У цих командах ми знову отримали можливість грати в основному складі. У «Буковині» в мене все складалося якнайкраще.
– Справді, Ваша кар’єра стрімко пішла вверх.
– Уже в середині сезону 1982 року я отримав запрошення від одеського «Чорноморця», який на той час входив до когорти провідних команд Вищої союзної ліги. Тренував команду відомий Віктор Прокопенко. Дуже швидко мені вдалося завоювати місце в основному складі.
– У 1985 році Ви отримали запрошення до збірної СРСР. Які враження залишив перший виклик?
– Тоді збірну тренував Едуард Малофеєв. При наявності висококласних виконавців, гра команди не вражала. Я спочатку у повідомлення про виклик не повірив. Подумав, що це «розводняк», яких у командах було достатньо. Жарти були супутниками життя команд. На базі команди мене поселили і одну кімнату з легендою радянського футболу Олегом Блохіним. Як футболіст, ця людина знала собі ціну. У «Чорноморці» я зрозумів, що потрібно багато працювати, щоб рости як фахівець. Едуард Малофеєв мені довіряв, і це додавало сил. Але напередодні чемпіонату світу 1986 року збірну СРСР прийняв Валерій Лобановський. Мене він у складі збірної не бачив. На жаль, на чемпіонат світу я не потрапив.
– У тому ж році Валерій Лобановський запросив Вас до київського «Динамо», але ви не прийняли його пропозицію.
– Так. Після закінчення чемпіонату світу Валерій Лобановський зателефонував мені і зробив пропозицію. Я попросив трохи часу подумати. У цей самий період я отримав запрошення від московського «Спартака» від Костянтина Бєскова. Обидва клуби були грандами радянського футболу: «Динамо» (Київ) та «Спартак» (Москва) у кожному чемпіонаті вели між собою гостру боротьбу за чемпіонське звання. У кожної команди був свій стиль гри. Я радився із багатьма фахівцями, який вибір зробити. Зателефонував і Вам, бо вважав і вважаю Вас серйозним фахівцем футболу. Не зважаючи на те, що Ви були відданим уболівальником київського «Динамо», Ви порекомендували мені прийняти пропозицію «Спартака». Мотивували тим, що мій стиль гри повністю підпадав під «спартаківську» гру. Ви сказали, що в Києві я можу не заграти, бо там повністю інша гра: «Це, Вікторе, не твоє», – і я поїхав до Москви.
– Перебування у «Спартаку» – це зірковий час у футболу Віктора Пасульки?
– За три з половиною роки, що був гравцем «Спартака», ми двічі завоювали золоті медалі чемпіонів СРСР. Рівень футболу був напрочуд високим. Конкуренція – неймовірна. «Динамо» (Київ), «Спартак» (Москва), «Динамо» (Москва), «Дніпро» (Дніпропетровськ), «Динамо» (Мінськ), ЦСКА, «Торпедо» (Москва), «Карпати» (Львів), «Чорноморець» (Одеса), «Кайрат» (Алма-Ата), «Пахтакор» (Ташкент), «Жальгіріс» (Вільнюс), «Зеніт» (Ленінград), «Арарат» (Єреван), «Динамо» (Тбілісі), «Нефтчі» (Баку). На жоден із цих поєдинків не можна було вийти розслабленим або недооцінити суперника. Стадіони від 50 до 100 тисяч були заповнені вщерть. При такій глядацькій аудиторії грати у півсили не будеш.
У 1987 році Валерій Лобановський запросив мене до збірної СРСР. Ми виграли путівку до фінальної частини чемпіонату Європи 1988 року. Сам чемпіонат був для нас вдалим, бо ми дійшли до фіналу. У вирішальному поєдинку нашим суперником була збірна Голландії. У фінальній частині в груповому турнірі ми обіграли голландців і вийшли з першого місця. Вони також зуміли піти в 1/4 фіналу з другого місця. Фінал чемпіонату Європи був фантастичним. Ми мали шанс здобути перемогу, але нам забракло «футбольного фарту». Спортивне щастя було на стороні голландців. Аде й срібні медалі були великим досягненням збірної СРСР. Ми стали однією з кращих команд Європи. Багатьох гравців збірної Союзу хотіли бачити в себе провідні клуби Європи, але у нас діяло Положення, за яким гравець віком до 28 років не міг переходити до зарубіжного клубу (саме завдяки цій квоті наш футбол займав провідні місця на європейському та всесвітньому рівнях).
[type] => post [excerpt] => В історії закарпатського футболу є багато визначних подій, але та, яка відбулася в 2010 році, не має аналогу. Два закарпатські тренери з футболу зустрілися в протистоянні на Кубку УЄФА. [autID] => 2 [date] => Array ( [created] => 1579690131 [modified] => 1579690658 ) [title] => Як два закарпатські тренери з’ясовували стосунки в Кубку УЄФА [url] => https://sport.karpat.in.ua/?p=562&lang=uk [status] => publish [translations] => Array ( [uk] => 562 ) [aut] => zlata [lang] => uk [image_id] => 565 [image] => Array ( [id] => 565 [original] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2.jpg [original_lng] => 37417 [original_w] => 640 [original_h] => 350 [sizes] => Array ( [thumbnail] => Array ( [url] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2-150x150.jpg [width] => 150 [height] => 150 ) [medium] => Array ( [url] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2-300x164.jpg [width] => 300 [height] => 164 ) [medium_large] => Array ( [url] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2.jpg [width] => 640 [height] => 350 ) [large] => Array ( [url] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2.jpg [width] => 640 [height] => 350 ) [1536x1536] => Array ( [url] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2.jpg [width] => 640 [height] => 350 ) [2048x2048] => Array ( [url] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2.jpg [width] => 640 [height] => 350 ) [full] => Array ( [url] => https://sport.karpat.in.ua/wp-content/uploads/2020/01/1-2-2.jpg [width] => 640 [height] => 350 ) ) ) [video] => [comments_count] => 0 [domain] => Array ( [hid] => sport [color] => purple [title] => Спорт ) [_edit_lock] => 1580123462:2 [_thumbnail_id] => 565 [views_count] => 4614 [_edit_last] => 2 [_oembed_752ded92891cb752680c0d078157ebf0] =>
À circonstances exceptionnelles, dispositions exceptionnelles. Pour la première fois de son histoire, débutée en 1956, le #Ballondor France Football ne sera pas attribué en 2020, faute de conditions équitables suffisantes.
The tests carried out on Sergio Agüero are very negative. The possibility that he may not play football again is present. [cat radio] pic.twitter.com/0Fq1czuyaE
